Поезія сьогодення

Сучасність – це, мабуть, найбільш знакове слово для характеристики мови Ліни Костенко. Від неї іде вимір і минулого, і майбутнього. Філософське розуміння часу втілено в коротку формулу: “Час – не наша власність” або в ширший вірш-роздум:
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання –
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі,–
Дивися: Час , великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
(“Нехай підождуть невідкладні справи”)

Лексико-семантичне поле “час” об’єднує слова: безсмертя, віки (вік), вічність, вчора, завтра, дні (день), ніч, епоха, ера, літа, роки (рік), століття, хвилина, мить, майбутнє, минуле, пора, темп, сучасність, а також похідні від них типу:  вічний, одвічний, вовіки, сучасний та ін.
До часових параметрів належать також іменники: пам’ять, спогад, згадка, дієслова: минати, іти, промчати, пройти з ознаками-прислівниками: швидко, шалено, повільно, неквапно. Навколо названих ключових слів у поетичній мові Ліни Костенко групуються характерні образні вислови, афористичні фрази. Вони побудовані на актуалізації звичних розмовних зворотів або на авторських несподіваних асоціаціях. Порівняймо:
Здається, часу і не гаю,
А не встигаю, не встигаю!
(“Здається, часу і не гаю…”)
…не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів! 
(“Відозва до балакучого гостя”)

Загальновживане конкретне значення слова час реалізується в усталених стереотипних словосполученнях не гаяти часу, робочий час. Із розмовної практики входять у поетичний монолог вислови типу: не ті часи, не той театр, що вживаються у значенні “конкретна історична доба”. Таку саму семантику, але з іронічним відтінком передає слово ера:
..наша ера
чомусь і досі не дає Гомера.
(“Скіфська Одіссея”)

Нерідко авторський словник актуалізує значення “часовий відрізок", пов’язаний із добою (днем) або з роком, наприклад:
Він (довіра – звір) любить час. Хвилини. Дні. Роки.
(“Не треба класти руку на плече”)

У мовній свідомості Ліни Костенко тісно переплітається час як вимір особистого, інтимного і час як осмислення глобальних загальнолюдських тем, порівняймо: І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, – на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм (“Розкажу тобі думку таємну”); Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву (“Юдоль плачу…”).
Невблаганний час змінює все – і природу, і людей. Те, що видавалося колись вічним, принаймні довговічним, може змінюватися за життя одного покоління. Не випадково вислів через віки уточнюється змістом іншого вислову – через роки, наприклад:
Через віки, а то й через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
(“Мені відкрилась істина печальна”)

Відчуття скороминущості життя, зокрема й життя природи, змушує нас замислитися і над долею річки, і над долею лісів. Тоді й з’являється емоційне звертання-замовляння:
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
(“Одкам’янійте, статуї античні”)

Усвідомлення фізичної плинності часу, незгода із переінакшенням етичних орієнтирів, що суперечать вічному зв’язку людини з природою, виливається у відшліфовані мовні формули – застереження нашим сучасникам:
Минають фронди і жіронди,
Минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
Вона ніколи не мине.
В епоху спорту і синтетики
Людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
(“Вже почалось, мабуть, майбутнє”)